Як виживають бренди в корпоративних війнах

Причини і варіанти вирішення корпоративних конфліктів багато в чому залежать від правового середовища, культурних і політичних традицій країни, в якій працює компанія, структури власності та контролю в компанії.

В основі таких конфліктів найчастіше лежить відсутність з самого початку єдиного розуміння стратегії розвитку компанії і тактики досягнення поставлених цілей між власниками.

Наприклад, «автомобільний король» Генрі Форд, маючи негативний досвід створення першої компанії, з якої йому довелося піти через розбіжності з інвесторами, через деякий час після заснування ним другої автомобільної компанії, викупив у решти акціонерів їх частки і став одноосібним власником FordMotorCompany.

Іншому талановитому німецькому винахіднику і підприємцю в автомобілебудуванні Августу Хорьху також довелося покинути власну фірму «Horch & Cie. MotorwagenWerke» через 10 років після її заснування через розбіжності з акціонерами, які заявляли, що його конструкції «авантюрні». Конструктору виплатили сміховинну компенсацію – 25 тис. рейхсмарок, в той час як автомобіль Horch-ZD коштував 15 тисяч. Але вже через 4 тижні в 1909 році він заснував нову фірму – “AugustHorchAutomobilwerkeGmbH”, згодом перейменовану в “AudiAutomobilwerkeGmbH”. «Horch!» на простонародному німецькому діалекті означає «Слухай!». Audi – те ж саме по-латині.

Суперечки всередині сім’ї власників другого найбільшого автовиробника в світі Volkswagen Group – Порше і Пієх – тривають протягом майже всієї історії концерну і вирішуються по-різному.

Наприклад, після однієї з великих сварок в 1972 році Порше і Пієх домовилися вийти з оперативного управління сімейним підприємством Porsche, довіривши управління концерном найманим менеджерам.

В останні кілька десятиліть корпоративні конфлікти між двоюрідними братами і онуками видатного німецького конструктора і підприємця Фердинанда Порше – Вольфгангом Порше і Фердинандом Піехом – стали для німців такими ж цікавими і популярними, як інтриги королівської сім’ї для британців.

У 1993 році Фердинанд Пієх очолив правління VW, який терпів збитки, ставши успішним кризовим менеджером. Він практично врятував концерн. Тоді Піехам і Порше належала лише незначна частка акцій в концерні. З 2005 року почалося скуповування акцій VW з боку Porsche. Голова наглядової ради компанії Вольфганг Порше вирішив реалізувати свій план з поглинання Volkswagen AG, проти якого виступив Фердинанд Пієх.

В результаті все вийшло навпаки. Після довгого протистояння двоюрідних братів Volkswagen Group поглинула Porsche, який став дванадцятим брендом концерну. Піех здобув перемогу над Порше. Втім, у виграші залишилися обидва, оскільки сімейне підприємство Porsche Automobil Holding SE тепер основний акціонер VW: йому належить більше половини голосів акцій автогіганта.

На думку фахівця аналітичної компаніі GlobalInsight Крістофа Штюрмера, суть конфлікту полягає в різному підході до ведення справ у двох братів Піех і Порше: «прибуток для Піеха другорядний в порівнянні з блискучими інженерними досягненнями. Піех – це один з найталановитіших на планеті інженерів в галузі автомобілебудування. Він хотів стати Мікеланджело в автомобільному світі».

Одним з яскравих прикладів корпоративної війни, яка привела до банкрутства найбільшого в 2013 році в Росії інтернет-рітейлера, став конфлікт між акціонерами компанії «Юлмарт». Чотири власника, які контролювали бізнес приблизно в рівних частках, не змогли домовитися про розвиток бізнесу і його фінансування: Дмитро Костигін і його партнер Август Мейєр з одного боку та Михайло Васінкевіч і Олексій Нікітін – з іншого. Зокрема, Васінкевіч був незадоволений тим, що Костигін нібито обіцяв вивести “Юлмарт” на IPO, але не дотримав обіцянки.

Публічним конфлікт акціонерів став після того, як в 2016 році Олексій Нікітін і Михайло Васінкевіч подали позов до Міжнародного арбітражу Лондона проти Дмитра Костигіна й Августа Мейера. Вони вирішили вийти з бізнесу і вимагали викупити їхні частки за певною ціною. У відповідь Костигін і Мейер заявили, що запропонована ціна вище за ринкову, і відмовилися від пропозиції.

В результаті сторони так і не знайшли розуміння, а проти Дмитра Костигіна навіть було порушено кримінальну справу за звинуваченням у шахрайстві в сфері кредитування в особливо великому розмірі.

Згодом лідер російської інтернет-торгівлі «Юлмарт», заснований в 2008 році, поступово втратив позиції на ринку, обріс позовами від контрагентів і змушений був розпродавати нерухомість для розрахунку з кредиторами, а в березні 2020 року остаточно припинив свою діяльність.

Але в історії є унікальні приклади того, як корпоративні конфлікти сприяли створенню легендарних брендів. У всьому світі відомі такі німецькі виробники спортивного взуття як Adidas і Puma. Але мало хто знає, що своїм народженням вони зобов’язані розвалу сімейного підприємства. Брати Адольф і Рудольф Дасслери колись спільно володіли взуттєвою фабрикою. Після смерті батька вони начали конфліктувати по всіх фронтах: через розбіжності з ведення бізнесу, особистих переконань і політичних поглядів. В результаті посварившись остаточно брати розділили бізнес, домовившись не використовувати бренд Dassler надалі.

У 1948 році Рудольф зареєстрував компанію під назвою “Ruda”, що означає Рудольф Дасслер, але незабаром змінив назву на “Puma”. Його братові Адольфу відмовили в патентному бюро в реєстрації товарного знака “addas”, тому довелося додати “i”. Так в 1949 році народився бренд “Adidas” – Аді Дасслер. Обидва бренди виявилися суперуспішними і зараз продовжують займати лідерські позиції в сегменті спортивного одягу і взуття.

В українських реаліях корпоративні конфлікти між власниками відрізняються особливою запеклістю і часто переходять в судову площину.

Один з найбільших і найвідоміших – конфлікт між акціонерами «Укрнафти» – державою в особі Нафтогазу і структурами Ігоря Коломойського, які володіють міноритарним пакетом акцій компанії.

Не дивлячись на це, Ігор Коломойський вже більше десятиліття повністю контролює Укрнафту шляхом призначення топ-менеджменту. І, відповідно, «знімає вершки», продаючи нафту пов’язаним з ним компаніям за дуже привабливими цінами. Всі спроби держави отримати контроль над підприємством розбиваються міноритарієм в судах. Зараз на порядку денному – розділ компанії між акціонерами. При цьому передбачається, що нафтовидобуток, який генерує левову частку прибутку, відійде міноритарному акціонеру, а Нафтогаз отримає тільки газовий бізнес компанії.

Характерною особливістю українських корпоративних конфліктів є також широке використання акціонерами адміністративного ресурсу і корумпованих судів. Нерідкі випадки, коли різні суди виносять діаметрально протилежні рішення з одного й того самого питання.

Що стосується конфліктів між власниками середнього і дрібного бізнесу, то ситуація там виглядає ще більш плачевно. І адмінресурс, і суди використовуються по повній. У більшості випадків сильніший просто «з’їдає» слабкого, не залишаючи йому майже нічого. Випадків цивілізованого розходження зі справедливим розподілом активів відносно небагато.

Способи запобігти конфліктам і уникнути шкоди для бізнесу відомі давно. Найпростіший – власники самоусуваються від управління бізнесом, довіряючи його кваліфікованому найманому менеджеру і залишаючи за собою лише загальний контроль, наприклад, через наглядову раду.

У багатьох випадках цивілізованим рішенням є викуп одним із власників частки іншого, якщо, звичайно, обидві сторони згодні з оцінкою. Подібну процедуру доцільно виписати в установчих документах, вказавши який спосіб оцінки бізнесу влаштовує всіх.

Відомі також випадки, коли посварені власники просто продавали компанію і ділили гроші в обумовлених пропорціях.

Нарешті, завжди можна поділити активи так, щоб кожен з власників залишився з життєздатним бізнесом і далі розвивав його на власний розсуд.

А ось чого робити точно не варто, це влаштовувати рейдерські атаки на компаньйона, купувати рішення судів і намагатися іншими способами «віджати» частку колишнього партнера. Як мінімум тому, що він може відповісти тим же, а бізнес за час конфлікту буде повністю або частково зруйнований. В результаті програють усі.