Preloader
Назад

Куди зникає соціальний бюджет

Далі
22.07.2019

Один з викликів для української влади — бідність громадян. На різні види допомоги держава витрачає мільярди. Але в даному випадку більше — не означає краще. Керуючий партнер ShiStrategies Інна Шинкаренко поділилася досвідом роботи у проекті "Рука допомоги" в колонці для "Економічної правди".

 

За різними оцінками, в останні роки реальний рівень бідності в Україні коливався в межах 30-50%.

 

Коливання ці відбувалися внаслідок зміни курсу гривні, підвищення пенсій, соцстандартів, мінімальної зарплати. Однак в цілому рівень бідності для європейської країни — на аномально високому рівні.

 

Серед очевидних причин — високий рівень перерозподілу ВВП через бюджет, який забирає у бізнесу можливості для розвитку і створення робочих місць. Цей рівень обумовлений не тільки і не стільки військовими діями, він залишався високим і в спокійні роки.

 

Основна причина — величезні соціальні витрати держави, на які йде близько 20% ВВП. Тобто доходи бізнесу і населення перерозподіляються на користь незаможних співвітчизників, кількість яких не скорочується, а розшарування доходів між найбіднішим і багатим населенням тільки зростає.

 

Ймовірно, справа не в кількості грошей, а в механізмах їх розподілу.

 

У чому наша відмінність від Швеції і деяких інших країн, які також активно перерозподіляють доходи бізнесу через бюджет? Рівень бідності у Швеції коливається в межах 0,2-0,9%. Це, в основному, ще не зайняті іммігранти або люди, які не працюють за внутрішнім переконанням.

 

Різниця між нашими країнами — в ідеології витрачання соціального кошика. В Україні більше 90% соціальної допомоги держави витрачається на прямі виплати вразливим категоріям населення, кількість яких зростає.

 

У Швеції соціальна політика має два вектори: прямі виплати, пільги, субсидії, спрямовані на згладжування різниці в доходах і забезпечення максимального рівня зайнятості працездатного населення. В результаті рівень безробіття в цій країні рідко піднімається вище 2%.

 

Бідні люди в Україні дуже різні. Багато хто працює на умовах повної або часткової зайнятості, але заробленого для нормального життя не вистачає. Вони отримують субсидії й іноді — допомогу як малозабезпечені. У більшості є додаткові джерела доходу, про які держава не знає.

 

Інша категорія малозабезпечених — зайняті в неофіційному секторі економіки та професійні безробітні. В очах держави ці люди зовсім знедолені, бо не мають іншого доходу, крім соціальної допомоги.

 

Вибудувана у нас система перерозподілу суспільного доходу призводить до того, що офіційно працююча економіка змушена віддавати частину заробітку у вигляді податків для дотування зазначених вище категорій співгромадян.

 

Останні кілька років я брала участь у створенні державного інкубатора для розвитку підприємців, реалізуючи проект Мінсоцполітики та Світового банку "Рука допомоги" в Харківській, Полтавській та Львівській областях.

 

Мета проекту — пошук та апробація ефективних механізмів повернення на ринок праці довготривалих безробітних, які втратили мотивацію до роботи. Пізніше цільову категорію доповнили вимушені переселенці, яким виявилося нелегко на новому місці зайняти гідні позиції на ринку праці.

 

Крім традиційної допомоги в працевлаштуванні та організації громадських робіт проект вперше в Україні застосував механізм безвідсоткового кредитування на покупку устаткування і матеріалів для створення бізнесу.

 

Повертати потрібно тільки різницю між сумою кредиту та сплаченими за три роки податками. Якщо сума сплачених податків перевищила суму кредиту, або якщо підприємець в перший рік працевлаштував двох переселенців, учасників АТО, членів малозабезпеченої сім'ї на два роки, кредит повертати не потрібно.

 

Сума безпроцентної допомоги в середньому становила 64-70 тис грн. Не дуже багато, але виявилося, що і на ці гроші можна створити успішний бізнес.

 

Незважаючи на безліч побоювань, проект повністю вдався. Запропонований новаторський механізм виявився винятково ефективним. Ми побачили, що "Рука допомоги" здатна стати тим самим відсутнім крилом української соціальної політики, без якого вона не може ефективно працювати.

 

На старті проекту ми говорили один одному, що якщо через рік після відкриття хоча б половина бізнесів вчорашніх безробітних буде працювати, це слід розцінювати як успіх. Таку ж статистику демонструють звичайні дрібні підприємці, половина з яких протягом року закриває бізнес.

 

Реальність приголомшила: через майже два роки роботи проекту зачинилися лише три підприємства або менше 2% від загальної чисельності. Величезну роль зіграли спільна підготовка і захист бізнес-плану, постійне консультування учасників проекту та допомога у вирішенні адміністративних проблем.

 

Арифметика пілотного проекту теж вражає. Середній розмір фінансування по кожному бізнесу склав 70 тис грн — майже стільки ж, скільки усереднена річна допомога держави малозабезпеченій сім'ї.

 

Більшість учасників проекту зареєстровані у другій групі єдиного податку. Були, звичайно, і "першогрупникі", але є і такі, хто вже перейшов на загальну систему оподаткування. В середньому кожен з них платить державі в місяць трохи більше 1 700 грн — єдиний податок і мінімальний соцвнесок. Це якщо немає найманих працівників, а у багатьох вони вже з'явилися.

 

Виходить, що максимум за три з половиною роки держава поверне всі витрачені на починаючого підприємця гроші у вигляді податків. При цьому сім'ї такої людини вже не потрібно платити допомогу і часто — субсидію. Інтегральна оцінка показує окупність державних інвестицій в середньому за рік з невеликим. Це ж Клондайк для держави!

 

У найкоротші терміни, за три-чотири роки, з нинішніх утриманців, що мають потенціал до підприємництва, можна отримати тисячі платників податків, які не виїдуть з України на заробітки, оскільки тут їх бізнес.

 

А вирішення проблеми безробіття? А загальне підвищення рівня добробуту і зростання купівельної активності? Хоча бізнеси у всіх різні, доходи більшості наших підприємців коливаються в межах 20-60 тис грн на місяць, це дуже гідний рівень. До того ж, люди зацікавлені у сплаті податків, оскільки це безпосередньо пов'язано з сумою повернення кредиту.

 

Хотілося б, звичайно, уявити себе в ролі першовідкривача такого чудового механізму, але він відомий давно. Чому ж Україна, де система соціальної допомоги населенню кульгає на обидві ноги, ігнорує ефективно працюючий інструмент і не розкриває бізнес-потенціал тисяч громадян?

 

Пілотний проект завершений, і всі його учасники побоюються, що унікальний досвід буде роками припадати пилом у якогось чиновника. Але ж проект прямо зараз можна масштабувати на всю Україну, тим більше, що після успіху пілотної стадії проекту від бажаючих стати його учасниками немає відбою.

 

Я спостерігала всі етапи становлення майбутніх підприємців: недовіра, зацікавленість, страх бути обдуреним, робота з документами, самовіддана праця на себе, яка не залишає місця страхам. Ось кілька прикладів людей, які взяли свою долю у власні руки.

 

Ольга Онуляк, молода жінка з містечка Сколе на Львівщині. Разом з чоловіком Ігорем реалізувала за допомогою проекту давню мрію: відкрила в шеститисячному містечку першу піцерію. Відкрила прямо на своєму обійсті, побудувавши приміщення навколо великої дров'яної печі, її єдиного активу.

 

Оля — людина-ракета, після старту свого бізнесу вона виявила в собі невичерпні запаси енергії. Зараз вона найвідоміший ресторатор у своєму містечку. Її піцерія OlliО вже обслуговує не тільки городян, замовлення починають надходити і від гірськолижних курортів, розташованих поблизу.

 

 

Дохід піцерії вже перевищив 100 тис грн на місяць. У планах Ольги та Ігоря — розширення бізнесу і продуктової лінійки. Я впевнена, що все у них буде добре. Інакше і бути не може, коли людина любить свою справу, а за подяку клієнта готова боротися не менше, ніж за гроші.

 

Сергій Ходіс, столяр з села Нелюбівка Полтавської області, спеціалізується на виготовленні альтанок і садових меблів. Участь у проекті дозволила главі багатодітної сім'ї купити повний набір нового німецького обладнання за 64 тис грн. Після цього обсяги продажів зросли як мінімум в три рази.

 

 

Середній дохід перевищує 25 тис грн на місяць. Меблі Сергій робить у себе на подвір'ї, продає через сторінку у Facebook, куди викладає фото робіт.

 

Каже, що останнім часом багато замовляють з інших регіонів — Львова, Одеси, Києва, Херсона. Найголовніше — він сам собі господар: займається улюбленою справою і, як каже, отримав впевненість у завтрашньому дні.

 

Це лише дві історії з майже 240, які змогли початися завдяки пілотному проекту "Рука допомоги". Потенціал в масштабах України, за скромними підрахунками, — 30-50 тис нових підприємців, десятки мільйонів гривень податків, десятки тисяч додаткових робочих місць.

 

Альтернатива — подальше збільшення багатомільярдних бюджетних асигнувань на виплату допомоги малозабезпеченим, допомоги по безробіттю, комунальних субсидій. Що обере держава?

 

Інна Шинкаренко для "Економічної правди"